Особисті кордони: де починаються й що робити, коли їх порушують. (Частина 1)

 

Пояснює Світлана Ройз

Уперше ми відчуваємо, що для дитини актуальна тема “особистих кордонів”, коли вона починає говорити “моє”, “дай” і “ні”.

“Це – слова, які відображають можливості, належність, включення у свою “територію” і її кордони. Перша реакція на те, що наші кордони порушили, – це злість. Це – маркер того, що цілісність кордонів порушена. Тому дитина 3–4 років проявляє значно більше злості, ніж емоцій, які ми вважаємо позитивними”, – пояснює дитяча й сімейна психологиня Світлана Ройз.

Ми поговорили зі Світланою про те:

• з чого починається становлення особистих кордонів;
• які різновиди кордонів бувають і чому вони взаємопов’язані;
• як коректно відмовити людині;
• що робити, коли ваші кордони порушують.

З ЧОГО ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ

Світлана Ройз пояснює, що повага до своїх кордонів починається з поваги до тілесності, потреб, контакту з тілом дитини, поваги до намірів і тілесності як такої. Натомість, із маленькими дітьми не “церемоняться” – їх без дозволу й попередження беруть на руки чи лоскочуть.

“Правильний варіант, з чого починаються людські кордони, – коли ми хоча би попереджаємо дитину: “Я хочу тебе полоскотати” або “Я хочу тебе поцілувати”. Коли дитина починає говорити “я”, це означає, що вона відчуває кордони своєї особистості. А далі буде наповнюватися простір у цих кордонах. Коли дитина сказала про себе “я”, вона співвідносить дії зі своєю особистістю. Так починається персональна відповідальність”, – каже психологиня.

За словами Ройз, у житті всі процеси взаємопов’язані: емоційні, тілесні, поведінкові, інтелектуальні. Тому вважається, що дитина може свідомо контролювати процес дефекації, коли починає говорити “я”. У психологічному сенсі дефекація – це, зокрема, відмовитися від контролю, свідомо відпустити.

Якщо батьки дозволяли собі говорити дитині: “Не дружи з Васею”, дитина втратила право на відчуття “це мої друзі”. Якщо дитині говорили: “Ти хороша дівчинка, а хороші дівчата повинні всім ділитися”, її позбавили можливості сказати “моє”, права на свою “територію”.

Гармонійні слова для дитини були би такими: “Це твоє. Ти можеш вирішувати, ділитися цим чи ні. Ти можеш вирішувати, гратися разом чи сказати іншій дитині: “Це для мене важливо, я цим пограюся, а потім дам тобі, або ми можемо обмінятися”.

“Це внесок не тільки у відчуття своїх кордонів і стійкості, це – про повагу. І якщо ми росли в умовах, коли не дуже відчували повагу до себе, бо слово “я” не було цінним, то ніколи не пізно це розвивати”, – говорить психологиня.

Повернення своїх кордонів починається з “подорожі” дорослої людини в ранній вік – коли їй знову дозволяють говорити собі “моє” і “ні”. Буквально, треба торкнутися до нашої “внутрішньої дитини” конкретного віку, коли ми втрали ці навички. Часом це можна робити навіть за допомогою ігор.

Є така версія: якщо в людини не було права на володіння чимось у матеріальному просторі, не було права сказати “моє”, у старшому віці вона може відчувати себе нестійко, жити з відчуттям “мені нічого не може належати”, “я не можу ні на що спертися й не можу втримати те, що мені важливо”.

“Запит на повагу своїх кордонів починається зі свого права на ці кордони, з права на свою територію. Тут робота з дорослими людьми полягає іноді в тому, щоби дозволити собі зайняти зручне місце: зручно сісти чи лягти, обрати для себе стерпну дистанцію в контакті. Себто зробити щось для себе”.

ЯКІ Є РІЗНОВИДИ ОСОБИСТИХ КОРДОНІВ

Світлана Ройз пояснює, що кордони починаються й поступово нашаровуються:

З відчуття свого місця. Щоби люди відчули це, на своїх семінарах психологиня просить їх зручно сісти, зайняти своє максимально комфортне місце в кріслі. Також можна закрити очі й відчути, чи ви присутні у своєму тілі. Пояснює, що присутність у своєму тілі дає контакт із реальністю.

З відчуття свого місця в сім’ї. Тут ми маємо поставити собі запитання: “Чи відчуваю я, що займаю своє місце в сім’ї?”, “Хто я в моїй сім’ї?”. Ці ролі важливо добре відчувати, бо це те, що ми готові захищати.

З відчуття свого місця у своєму будинку чи квартирі.

“Часом я прошу дорослих, аби вони після семінару торкалися своїх об’єктів удома, повторюючи, що це – моє. Наприклад, “Це моя сукня” чи “Це мої ключі”.

Однак ми не можемо говорити “моє” про наших дітей чи партнерів. Ми не можемо їх присвоїти. Психологиня пояснює, що іноді, коли ми не відчуваємо “моє” і “я” всередині, то намагаємося втриматися за когось.

З відчуття свого місця в реалізації, незалежно, що ми для себе обрали і яку реалізацію. Це – про вкоріненість і профілактику “синдрому самозванця”.

“Є багато талановитих і здібних спеціалістів, які не можуть знайти себе і зайняти своє місце, бо вони не вірять, що в них є своє місце. Тоді ми з ними розбираємося, звідки прийшов цей стан. Може, цій людині немає місця на попередніх базових рівнях?”, – пояснює Світлана.

З відчуття свого місця в країні й на планеті. Хто я в цій країні й чи готовий її захищати, яку відповідальність можу взяти, чи відчуваю свою приналежність, чи можу сказати, що це – моя країна? Хто я на цій планеті? Ми можемо відчути своє місце на глобальному рівні, якщо знаємо своє місце в попередніх шарах. Тоді в нас вистачить сил і стійкості продовжувати.

З відчуття свого місця в житті.

“Коли ми послідовно робимо таку практику, я запитую в людини: “Як вам зараз сидиться?”, “Що ви зараз відчуваєте в тілі?”, “Які у вас емоції?”, “Які думки виникають?”. Я говорю з відчуттям стійкості й опори. Маючи це відчуття, ми можемо робити різні сміливі кроки у своєму житті. Нам треба відштовхуватися від якоїсь опори, щоби зробити крок уперед”.

З відчуття поваги до своїх почуттів та потреб.

“З дорослими людьми я працюю з тим, що абсолютно всі емоції і почуття – важливі. Емоції – це зворотний зв’язок нашого мозку про те, що відбулося. Кожна емоція говорить про те, що є якась потреба. І наші потреби – важливі.

І якщо ми перебуваємо в стані поваги до своїх потреб, то можемо про щось попросити, і це не буде звучати як претензія. Тобто ми озвучуватимемо це з відчуття своєї сили. Якщо звучить претензія, це завжди робиться зі стану слабкості. І це означає, що особисті кордони людини не сформовані”, – каже психологиня.

Також психологиня наголошує, що батьки – “скульптори” для тіла дитини. Адже дитина народжується без відчуття своїх кордонів, і вибудовує їх завдяки контакту з тілесністю. І щоразу, коли ми торкаємося до її тіла, структуруємо й виліплюємо його. Тоді дитина відчуватиме свої тілесні кордони і, як мінімум, кордони тіл інших людей.

Людина, яка не отримала потрібної їй кількості дотиків, коли була маленькою, може жити в стані “у мене немає хорошого місця в тілі і я не відчуваю, де починаюся й де закінчуюся”. Тоді вона ненароком заходитиме на чужу територію. Або постійно намагатиметься її порушити і зупиниться, коли наткнеться на жорсткіші кордони.

З уміння сказати “ні”. Із цим у людей виникають великі складнощі, бо це – дуже незручне слово.

“Недавно на семінарі для вчителів про особисті кордони, коли ми знову вчилися говорити “ні”, я давала дуже дивне домашнє завдання – дозволити собі виплюнути їжу. Бо перша дія, яку дитина робить, коли говорить “ні”, – випльовує кашу, якщо наїлася чи їй несмачно. Однак не у всіх нас було таке право. І ми його повертаємо простими діями з вікового рівня, з якого втрали цю навичку”.

За словами психологині, дозволити собі не їсти те, що не хочете, – це дозволити собі не харчуватися токсичними інформацією, цінностями й контактами.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Джерело:https://nus.org.ua